Авторська колонка | Тимур Левітін про мову, значення та мислення

Частина 1 серії «Час — це не лише граматика»

Ми звикли думати, що майбутнє починається після теперішнього.

Зараз — теперішнє.

Учора — минуле.

Завтра — майбутнє.

На календарі все справді виглядає приблизно так.

Але мова ставить перед нами значно цікавіше запитання:

Чи може майбутнє починатися не зараз, а в минулому?

Українською ми без жодних труднощів говоримо:

Він сказав, що прийде завтра.

Дієслово сказав переносить нас у минуле.

А прийде залишається майбутнім.

Для україномовної людини тут немає нічого дивного.

Англійська мова часто організовує ту саму ситуацію інакше:

He said he would come the next day.

Чому не will come?

Чому майбутнє раптом отримало форму would?

І що насправді змінилося — час події чи наша позиція щодо неї?

Щоб це зрозуміти, недостатньо вивчити правило:

will → would.

Потрібно побачити те, що стоїть за ним:

час залежить не лише від події. Він залежить і від точки відліку.

Одна подія може бути і майбутньою, і минулою

Уявімо просту ситуацію.

У понеділок Марія сказала:

Я зателефоную в п’ятницю.

Для Марії в понеділок п’ятниця ще попереду.

Її часова перспектива:

ПОНЕДІЛОК → П’ЯТНИЦЯ

Тобто дзвінок — майбутня подія.

А тепер уявімо, що сьогодні вже неділя.

Ми розповідаємо:

У понеділок Марія сказала, що зателефонує в п’ятницю.

Тепер і понеділок, і п’ятниця для нас у минулому:

ПОНЕДІЛОК → П’ЯТНИЦЯ → СЬОГОДНІ

То дзвінок минулий чи майбутній?

Відповідь:

це залежить від того, відносно якої точки ми його визначаємо.

Відносно сьогоднішнього дня він уже минулий.

Відносно понеділка він був майбутнім.

Саме це відношення англійська граматика здатна позначати конструкцією, яку традиційно називають Future in the Past — майбутнім у минулому.

Проблема починається тоді, коли ми вважаємо «зараз» єдиним центром часу

На початкових етапах вивчення мови нас привчають до простої часової лінії:

PAST ← NOW → FUTURE

Ця модель корисна.

Але вона неповна.

Вона передбачає, що все визначається відносно одного центру — нашого теперішнього моменту.

Реальна мова може створювати інші центри.

Наприклад:

He knew she would understand.

Він знав, що вона зрозуміє.

Момент knew знаходиться в минулому.

Але розуміння має відбутися пізніше:

KNEW → WOULD UNDERSTAND

Отже, всередині минулого виникла власна перспектива вперед.

Ми ніби тимчасово переносимо наше «зараз» у той момент, коли він це знав.

І вже звідти дивимося в майбутнє.

Українська та англійська бачать ту саму послідовність — але кодують її не однаково

Ось де порівняння мов стає особливо корисним.

Українською:

Він каже, що прийде.

Він сказав, що прийде.

В обох випадках ми можемо використати прийде.

Ми розуміємо відношення між подіями:

спочатку сказав → потім прийде.

Українській не обов’язково змінювати форму майбутнього тільки тому, що головне дієслово перейшло в минулий час.

Англійська у стандартній моделі непрямої мови часто робить часовий зсув видимим:

He says he will come.

He said he would come.

Послідовність подій фактично та сама.

Але спосіб її граматичного кодування інший.

Це важливий урок далеко не лише про will і would:

дві мови можуть однаково розуміти реальність, але по-різному організовувати її всередині граматики.

Саме тому переклад слова за словом часто створює хибне відчуття, що одна мова «робить щось дивне».

Насправді вона просто використовує іншу систему координат.

Would не означає автоматично «би»

Для україномовного учня тут виникає ще одна пастка.

Ми часто знайомимося з would через умовні конструкції:

I would go.

Я б пішов.

Так поступово формується зручна формула:

would = би / б.

Але вона працює далеко не завжди.

Розглянемо:

She knew that he would return.

Механічний переклад would = би дав би:

Вона знала, що він би повернувся.

Але речення може означати:

Вона знала, що він повернеться.

Тут would не створює умовність.

Воно допомагає вибудувати часову перспективу:

KNEW → WOULD RETURN

Повернення знаходиться після моменту знання.

Тому правильне запитання не:

Що перекладає слово would?

А:

Яку функцію would виконує саме тут?

Це значно сильніший спосіб працювати з граматикою.

Значення не живе всередині одного слова

Would особливо добре показує небезпеку словникового мислення.

Порівняймо:

I would help if I could.

Я б допоміг, якби міг.

When we were children, we would play outside for hours.

Коли ми були дітьми, ми годинами гралися надворі.

Would you open the window?

Ви не могли б відчинити вікно?

He said he would call.

Він сказав, що зателефонує.

Форма одна:

would.

Але її функції різні.

Тому справжнє володіння мовою починається не тоді, коли ми знайшли український еквівалент слова.

Воно починається тоді, коли ми бачимо відношення, яке ця форма створює в конкретному реченні.

Це стосується не лише would. Саме тому граматику корисніше вивчати як систему значень і відношень, а не як набір ізольованих форм.

Future in the Past — ширше за формулу will → would

Навіть якщо ми добре зрозуміли would, є ще одна небезпека.

Можна вирішити, що «майбутнє з точки минулого» завжди виражається тільки ним.

Насправді англійська має кілька способів дивитися вперед із минулого.

He said he would call

He said he would call.

Він сказав, що зателефонує.

Ми бачимо майбутню дію відносно минулого моменту мовлення.

He was going to call

He was going to call.

Він збирався зателефонувати.

Тут на перший план може виходити намір або план.

She was about to leave

She was about to leave when the phone rang.

Вона вже збиралася йти, коли задзвонив телефон.

Тут майбутня дія була зовсім близькою до реалізації.

The train was due to leave at six

The train was due to leave at six.

Поїзд мав вирушити о шостій.

Тут важливим може бути розклад або очікуваний час події.

He was to become famous

He was to become one of the most important writers of his generation.

Йому судилося / належало стати одним із найважливіших письменників свого покоління.

Тут з’являється ретроспективний погляд: оповідач уже знає подальшу історію.

Отже, «майбутнє в минулому» — це не одна кнопка в англійській граматиці.

Це ціла зона значень.

І тут з’являється важлива межа: майбутнє не означає результат

Розглянемо:

He said he would come.

Чи прийшов він?

Ми не знаємо.

Можна продовжити:

He said he would come, and he did.

Він сказав, що прийде, і справді прийшов.

А можна:

He said he would come, but he never did.

Він сказав, що прийде, але так і не прийшов.

Отже, would come не підтверджує здійснення події.

Воно показує, що з певної минулої точки ця подія знаходилася попереду.

Те саме бачимо з was going to:

I was going to call you, but I forgot.

Я збирався вам зателефонувати, але забув.

Намір існував.

Дзвінка не було.

Це означає, що граматичне «майбутнє» не обов’язково є майбутнім, яке стало реальністю.

Воно може бути лише майбутнім усередині певної картини світу в певний момент.

Реальність, навчальна модель і модель перевірки — не завжди одне й те саме

Тут особливо корисно розділити три рівні.

1. Реальне мовлення

У живій англійській вибір форми залежить від контексту, точки відліку, актуальності інформації, наміру мовця та того, яку перспективу він хоче зберегти.

2. Навчальна модель

Щоб систему можна було пояснити, учневі часто дають правило:

will → would після дієслова в минулому.

Це не безглузде правило.

Воно описує важливий і дуже поширений механізм.

Але воно є моделлю, а не всією мовою.

3. Модель перевірки

У конкретному тесті або іспитовій вправі від учня можуть очікувати саме стандартний backshift:

He said, “I will come.”

→

He said that he would come.

І тоді для завдання саме ця відповідь буде потрібною.

Ці три рівні не суперечать один одному.

Просто вони відповідають на різні запитання.

Реальне мовлення питає:

Що природно і що означає ця форма тут?

Навчальна модель питає:

Як пояснити головний механізм так, щоб його можна було освоїти?

Модель перевірки питає:

Яку форму потрібно продемонструвати в цьому конкретному завданні?

Проблеми починаються тоді, коли один із цих рівнів оголошують усією мовою.

Тому після said не завжди механічно стоїть would

Шкільне правило може створити враження:

якщо є said, will заборонено.

Але реальна система тонша.

Порівняймо стандартний часовий зсув:

Yesterday he said he would come.

Тут ми переносимо всю перспективу в минуле.

Але можливі контексти, у яких майбутня подія досі актуальна з позиції мовця, і англійська може зберігати зв’язок із теперішнім або майбутнім.

Тому конструкцію не можна оцінювати лише за двома сусідніми словами.

Потрібно знати:

коли це було сказано;

коли має відбутися подія;

чи залишається інформація актуальною;

чий погляд передає мовець;

яку часову перспективу він обирає.

Саме ці межі механічного backshift детальніше видно в порівняльному матеріалі Tense Shift and Its Blind Spots: A Full Comparison of English, German, Ukrainian, and Russian.

Там особливо добре видно, чому одна й та сама логічна послідовність не зобов’язана мати однакову граматичну форму в різних мовах.

А що, якщо всередині майбутнього з минулого є ще одна часова межа?

Англійська може побудувати ще складнішу перспективу:

He thought she would have finished by Friday.

Він думав, що до п’ятниці вона вже закінчить.

Тут є щонайменше три часові координати:

THOUGHT → FINISHING → FRIDAY

Ми розповідаємо про думку в минулому.

Усередині цієї думки дивимося вперед.

А всередині цього майбутнього розглядаємо дію як завершену до ще однієї майбутньої точки.

Тобто людська мова здатна створювати не просто:

минуле — теперішнє — майбутнє,

а вкладені часові перспективи.

Саме тому таблиця часів ніколи не є повною моделлю часу.

Вона лише один зі способів упорядкувати частину системи.

Оповідач може знати майбутнє героя

Це особливо добре видно в художньому та історичному тексті.

She left the house without knowing that she would never return.

Вона вийшла з дому, не знаючи, що більше ніколи не повернеться.

Усередині одного речення існують різні рівні знання.

Героїня не знає свого майбутнього.

Оповідач його вже знає.

Читач отримує це знання від оповідача.

Для героїні неповернення ще попереду.

Для оповідача воно вже є частиною відомої історії.

Форма would never return дозволяє зберегти майбутню перспективу персонажа всередині минулого оповідання.

Граматика тут організовує не просто час.

Вона організовує доступ до знання.

Майбутнє може бути минулим для нас — і залишатися майбутнім усередині історії

Уявімо 2015 рік.

Людина говорить:

I will move to Berlin in 2020.

Для неї:

2015 → 2020

2020 рік — майбутнє.

Тепер ми знаходимося після 2020 року й розповідаємо:

In 2015, he said he would move to Berlin in 2020.

Для нас 2020-й уже минув.

Але всередині історії він усе ще знаходиться після 2015-го.

Отже:

для нас — минуле;

для героя у 2015 році — майбутнє.

Одна дата.

Дві часові перспективи.

Саме тому назва Future in the Past перестає бути парадоксальною, щойно ми перестаємо вимагати від мови однієї-єдиної точки відліку.

Українська допомагає побачити те, що англійська робить інакше

Порівняння мов тут потрібне не для того, щоб визначити, яка система «логічніша».

Це неправильне запитання.

Українська:

Він знав, що вона зрозуміє.

Англійська:

He knew that she would understand.

Обидві мови прекрасно передають відношення:

знання → пізніше розуміння.

Але вони граматикалізують це відношення по-різному.

І саме в таких місцях починається справжнє міжмовне розуміння.

Ми перестаємо шукати:

англійське слово = українське слово

і починаємо порівнювати:

англійська система відношень ↔ українська система відношень.

Це набагато сильніший рівень володіння мовою.

Не запитуйте спочатку «який це час?»

Коли англійське речення здається дивним, спробуйте тимчасово забути назви часів.

Поставте чотири запитання:

1. Де знаходиться момент мовлення?

2. З якої точки всередині речення ми дивимося на події?

3. Що відбулося раніше цієї точки?

4. Що для неї ще знаходиться попереду?

Наприклад:

They believed the plan would work.

Ми маємо:

BELIEVED → WOULD WORK

Спочатку існувало переконання.

Успіх плану знаходився в майбутньому відносно цього переконання.

Чи спрацював план насправді?

Ми ще не знаємо.

Одразу стає видно і часову структуру, і межу того, що речення нам повідомляє.

Але мета не в тому, щоб усе життя малювати стрілки

Свідомий аналіз потрібен на етапі розуміння.

Це не кінцева мета.

Спочатку ми бачимо:

SAID → WOULD COME

Потім зустрічаємо десятки реальних прикладів.

Поступово система перестає вимагати перекладу й окремого розрахунку.

Саме тут граматика переходить зі знання правила в мовну компетентність.

Схожий бар’єр виникає, коли людина начебто знає англійську, але продовжує спочатку будувати висловлювання іншою мовою. У Language Thinking Lab це окремо розібрано в матеріалах «Чому ви перекладаєте в голові замість того, щоб думати англійською» та «Як почати думати англійською без перекладу».

Механізми різні, але принцип спільний:

правило має зрештою стати інструментом, а не додатковою перешкодою між думкою та мовленням.

І тут виникає ще складніше запитання: скільки часів узагалі має англійська?

Якщо would come описує майбутнє відносно минулого, що саме ми повинні називати «часом»?

Форму дієслова?

Конструкцію з допоміжним дієсловом?

Значення?

Положення події на часовій осі?

Відношення між двома часовими точками?

Навчальну категорію?

Саме тут починаються знамениті суперечки:

в англійській 12 часів;

16 часів;

лише 2 граматичні часи;

Future взагалі не є tense у тому самому сенсі, що Past.

На перший погляд здається, що хтось із цих людей обов’язково помиляється.

Але часто проблема в іншому:

вони рахують різні речі.

Ми вже зустрічали такий принцип в іншій мовній системі. У великому українському матеріалі «Скільки часів насправді має норвезька мова? Чому майбутнє починається не з майбутнього часу» видно, наскільки небезпечним може бути просте запитання «скільки часів?», якщо спочатку не визначити, що саме ми рахуємо.

Англійська приводить нас до тієї самої проблеми іншим шляхом.

Граматика не створює час — вона створює карту відношень

Подія не змінює свою дату через те, що ми використали would замість will.

Змінюється інше:

позиція, з якої ми її бачимо.

Саме це робить Future in the Past значно цікавішим за звичайну тему з таблиці часів.

Він показує, що мова здатна одночасно тримати кілька координат:

коли говоримо ми;

коли говорила інша людина;

що для неї вже було минулим;

що для неї ще було майбутнім;

що ми сьогодні вже знаємо про результат.

Іноді до цього додаються намір, очікування, план, можливість, завершеність та знання оповідача.

Тому граматика — це не календар.

Це карта відношень між подіями, точками відліку та перспективами людей, які про них говорять.

Що насправді варто запам’ятати про Future in the Past

Не формулу:

will → would.

Формула корисна, але вона лише початок.

Запам’ятайте механізм:

майбутнє не зобов’язане починатися в нашому теперішньому.

Людина може знаходитися в минулому й дивитися вперед.

Оповідач може перенести нас у її часову точку.

Подія може бути майбутньою для неї й уже минулою для нас.

А різні мови можуть по-різному показувати це граматично.

Коли цей механізм стає зрозумілим, would перестає виглядати дивною заміною will.

Ми починаємо бачити не заміну.

Ми бачимо зміну координат.

І тоді англійські часи поступово перестають бути таблицею, яку потрібно запам’ятати.

Вони стають системою, яку можна зрозуміти.

Вивчати англійську — означає поступово бачити систему без перекладу кожного кроку

У Levitin Language School ми працюємо саме з таким переходом: від правила — до механізму, від механізму — до розпізнавання, а від розпізнавання — до реального використання мови.

Матеріали з граматики, значення та реального вживання зібрані в українській рубриці «Англійська мова».

Для подальшої практичної роботи з англійською в міжнародній екосистемі можна також перейти до Best Ways to Learn English на Language Learnings.

А якщо проблема вже не в самому правилі, а в тому, що англійська досі проходить через внутрішній переклад, продовженням цієї логіки є український напрям Language Thinking Lab.

Далі: скільки часів в англійській насправді?

Future in the Past приводить до наступного питання природно.

Якщо майбутнє може будуватися з минулої точки, якщо форма й календарний час не завжди збігаються, якщо would працює не лише з часом, а навчальна категорія не завжди тотожна лінгвістичній, то перш ніж рахувати англійські часи, потрібно домовитися:

Що саме ми називаємо часом?

Саме з цього почнеться наступна частина серії:

«Скільки часів насправді має англійська мова?»

І там нас цікавитиме не вибір між числами 2, 12 або 16.

Нас цікавитиме значно важливіше:

чому всі ці числа взагалі з’явилися — і яку модель англійської стоїть за кожним із них.

© Tymur Levitin
Founder & Lead Language Expert
Levitin Language School

Author’s Column — The Language I Live

Levitin Language School — міжнародна онлайн-школа іноземних мов.
Освітня екосистема: Levitin Language School · Language Learnings