Уявімо, що переклад виконано бездоганно.

Усі слова зрозумілі. Граматика правильна. Речення звучать природно. У тексті немає нічого, що читач не міг би прочитати.

І все ж він розуміє не зовсім те, що розумів читач оригіналу.

Де виникла помилка?

Можливо, її немає ані в словах, ані в граматиці.

Можливо, у перекладі бракує того, чого ніколи не було написано безпосередньо, — культурного знання.

Саме тут проблема перекладу реалій перестає бути проблемою словника.

Вона стає проблемою інтерпретації.

Частину смислу текст узагалі не повідомляє

Коли люди належать до однієї культурної спільноти, авторові не потрібно пояснювати все.

Читач уже багато знає.

Він знає, як працюють знайомі установи.

Розуміє значення певних свят, страв, посад, документів і традицій.

Розпізнає соціальну дистанцію.

Відчуває, коли висловлювання є офіційним, іронічним, фамільярним або навмисно обережним.

Може зрозуміти натяк, навіть якщо ніхто його не пояснює.

Текст спирається на це знання мовчки.

І саме тому перекладач працює не лише з тим, що написано, а й із тим, що авторові не довелося писати.

Для читача перекладу ця невидима частина смислу може бути відсутньою.

Один текст — два різні обсяги знання

Умовно це можна представити так.

Читач оригіналу отримує:

слово + ситуацію + культурну пам’ять + соціальне знання + асоціації

Читач перекладу може отримати:

слово + ситуацію

Формально переклад існує.

Але інформаційні умови вже різні.

Саме тому буквальна точність не завжди створює смислову точність.

Перекладач має помітити не лише різницю між двома мовами.

Він має побачити різницю між двома читачами.

Реалія — це не просто слово без відповідника

У традиційному розумінні реаліями часто називають слова, що позначають специфічні для певної культури предмети, установи, явища, страви, одяг, посади або історичні поняття.

Але якщо дивитися на проблему ширше, культурно специфічним може бути не лише предмет.

Специфічною може бути сама ситуація.

Наприклад:

хто має право говорити першим;

наскільки прямо можна відмовити;

коли пояснення вважається необхідним;

що означає певна форма звертання;

який документ має особливу суспільну вагу;

чому певна побутова фраза викликає емоційну реакцію;

яку поведінку людина вважає очевидною, хоча представник іншої культури так її не сприймає.

Тоді проблема вже не зводиться до запитання:

«Яким словом це перекласти?»

Потрібно запитати:

«Що саме тут має зрозуміти інша людина?»

Слово веде до референта, але цього ще недостатньо

Між словом оригіналу та остаточним перекладацьким рішенням існує довший шлях:

слово → референт → культурне знання → функція → інтерпретація → перекладацьке рішення

Ця послідовність принципова.

Спочатку перекладач визначає, що стоїть за словом або висловлюванням.

Але знати референт недостатньо.

Потрібно зрозуміти, що про нього знає носій вихідної культури.

Потім — яку функцію це знання виконує саме тут.

І лише після цього можна вирішувати, що робити в перекладі.

Зберегти назву?

Пояснити?

Передати функцію?

Знайти наближену аналогію?

Додати контекст?

Навмисно залишити елемент чужим?

Жодна з цих стратегій не є правильною сама по собі.

Правильною вона стає лише щодо конкретної комунікативної задачі.

Знайоме слово може створити хибне відчуття розуміння

Особливо цікаві випадки виникають тоді, коли в цільовій мові начебто є відповідник.

Це створює ілюзію, що проблему вже розв’язано.

Наприклад, назви освітніх ступенів, адміністративних органів, професійних ролей або документів у різних країнах часто можна перекласти словами, які виглядають майже однаково.

Але системи, до яких належать ці поняття, можуть відрізнятися.

Тоді знайоме слово не допомагає.

Навпаки — воно може приховати різницю.

Читач бачить відоме поняття й автоматично підставляє під нього власну культурну модель.

Він розуміє речення.

Але реконструює не ту реальність.

Це один із найнебезпечніших видів перекладацької неточності: текст не виглядає незрозумілим, тому помилка залишається невидимою.

Українське «громада» показує проблему особливо добре

Візьмімо слово громада.

У різних контекстах воно може стосуватися спільноти людей, місцевої спільноти або конкретної адміністративно-територіальної структури.

Перекладач може знайти слова на кшталт community.

Іноді цього цілком достатньо.

А іноді — ні.

Якщо текст стосується українського місцевого самоврядування, читачеві може бути важливо зрозуміти не лише загальну ідею «спільноти», а конкретну інституційну реальність.

Отже, питання вже не звучить так:

«Що означає громада англійською?»

Професійне питання інше:

«Що означає громада в цьому тексті і що має знати про неї саме цей читач?»

В одному документі знадобиться термінологічно точне рішення.

В іншому — коротке пояснення.

У третьому контекст уже дає достатньо інформації, і додаткове пояснення лише перевантажить текст.

Одна реалія не гарантує одного перекладу.

Перекладач має керувати знанням, а не лише словами

Це змінює саму модель професійної роботи.

Перекладач постійно вирішує:

Що вже знає читач?

Чого він не знає?

Що він може помилково припустити?

Що потрібно пояснити?

Що можна залишити для самостійної інтерпретації?

Яку частину чужої культури не можна замінювати знайомою аналогією?

Так переклад перетворюється на керування доступом до смислу.

Це не означає, що перекладач повинен пояснювати все.

Навпаки.

Надмірне пояснення також змінює текст.

Якщо автор оригіналу не читає своїй аудиторії культурологічну лекцію, переклад не повинен автоматично перетворюватися на таку лекцію для іншої аудиторії.

Завдання полягає не в максимальній кількості пояснень.

Завдання — у достатній культурній доступності.

Іноді чужість потрібно зберегти

Є спокуса зробити переклад максимально комфортним.

Незнайоме слово можна замінити знайомим.

Незвичну інституцію — приблизним аналогом.

Чужу культурну практику — чимось ближчим читачеві.

Але комфорт не завжди є метою.

Іноді саме культурна відмінність має значення.

У художньому тексті вона може створювати світ.

В історичному — зберігати епоху.

У публіцистиці — показувати специфіку суспільства.

У професійному документі — розрізняти інституції, які не можна юридично або функціонально ототожнювати.

Тоді завдання перекладача полягає не в тому, щоб зробити чуже знайомим.

Іноді потрібно зробити чуже зрозумілим, не перестаючи робити його чужим.

Це значно складніше.

Що насправді означає передавання смислу

Вислів передавання смислу може створювати враження, ніби смисл є готовим предметом.

Наче його можна взяти з одного речення й перенести до іншого.

Але культурний смисл часто не міститься в одному місці.

Частина закладена у слові.

Частина — у ситуації.

Частина — у попередньому досвіді читача.

Частина — у суспільних правилах.

Частина — у тому, що всі учасники вихідної комунікації вважають очевидним.

Тому перекладач не просто переносить готовий смисл.

Він створює умови, за яких інший читач може відновити достатню частину цього смислу.

Це точніше описує реальну роботу.

Неперекладність — це не кінець перекладу

Якщо прямого відповідника немає, це не означає, що перекладач програв.

Навпаки.

Саме тут починається професійне рішення.

Можна зберегти оригінальну назву.

Можна дати опис.

Можна передати функцію.

Можна поєднати назву з коротким поясненням.

Можна використати примітку.

Можна дозволити контексту поступово розкрити значення.

Неперекладність у такому розумінні означає не неможливість комунікації, а відсутність готової одиниці, яка автоматично виконала б усю роботу за перекладача.

І це принципово різні речі.

Хороший переклад не завжди приховує роботу перекладача

Існує поширений ідеал: переклад має читатися так, ніби текст від початку був написаний цільовою мовою.

Для багатьох текстів це справді важливо.

Але щодо культурно специфічного матеріалу цей принцип не може бути абсолютним.

Якщо переклад повністю стирає культурну відмінність, він може стати легшим для читання — і водночас менш точним щодо світу оригіналу.

Тому іноді професійний переклад має залишити читачеві відчуття:

тут існує щось, чого в моїй системі немає.

Це не дефект.

Це інформація.

Від «як це перекладається?» до «що тут має бути зрозумілим?»

Це, мабуть, найважливіша зміна для навчання перекладу.

Студент бачить незнайомий елемент і запитує:

«Як це перекласти?»

Але це запитання з’являється надто рано.

Спочатку варто встановити:

Що це?

Яке культурне знання з цим пов’язане?

Що це робить у конкретному тексті?

Що вже відомо адресатові оригіналу?

Чого не знатиме адресат перекладу?

Що зміниться, якщо використати найближчий відповідник?

Який компонент смислу тут не можна втратити?

І тільки після цього:

Яке перекладацьке рішення найкраще виконає цю задачу?

Така послідовність формує не пошук слів, а перекладацьке мислення.

Це важливо і для тих, хто просто вивчає мову

Людина може не займатися перекладом професійно, але зіткнутися з тією самою проблемою під час вивчення іноземної мови.

На початковому рівні ми закономірно запитуємо:

«Що означає це слово?»

Пізніше цього стає недостатньо.

Потрібно розуміти:

коли його використовують;

які асоціації воно викликає;

яку соціальну позицію воно може позначати;

чому носій мови вибирає саме його;

що в конкретній ситуації залишається невисловленим.

Це вже не просто словникове знання.

Це доступ до способу, яким інша мовна й культурна спільнота організовує досвід.

Переклад відбувається між людьми, які знають різні речі

Можливо, саме це найточніше пояснює проблему реалій.

Ми звикли говорити, що переклад відбувається між мовами.

Але реальний процес складніший.

Він відбувається між:

мовами, культурами, ситуаціями та людьми з різним фоновим знанням.

Тому перекладач має бачити більше, ніж текст.

Він повинен бачити невидимого читача по обидва боки перекладу.

Що одному читачеві зрозуміло без пояснення?

Що другий зрозуміє інакше?

Де знайоме слово створить неправильну модель?

Де пояснення допоможе?

А де воно знищить ефект оригіналу?

Саме після цих питань з’являється перекладацьке рішення.

Тому центральна модель виглядає не як:

слово → слово

а як:

слово → референт → культурне знання → функція → інтерпретація → перекладацьке рішення

Реалії не доводять, що переклад неможливий.

Вони показують інше:

перекласти слова ще не означає зробити смисл доступним.

А професійний переклад починається саме там, де перекладач помічає цю різницю.

Про автора

Tymur Levitin — Founder & Director of Levitin Language School and Language Learnings, викладач мов, сертифікований перекладач та автор.

Levitin Language School розвиває міжнародну онлайн-освіту в трьох взаємопов’язаних напрямах: Languages, Academic Subjects та Language + Subject, а також професійне осмислення перекладу й міжкультурної комунікації.

© Tymur Levitin. Усі права захищено.